Автор: Олександр Дементьєв, історик (Університет Буенос-Айреса)
На початку цього року компанія Netflix запустила трансляцію серіалу «Троцький», і Аргентина не стала винятком. До кінця січня вже не можна було не зустріти численну критику членів різних політичних об’єднань, в особливості троцькістського » типу.
Газета La Izquierda писала, що серіал є спробою повністю зруйнувати і поховати фігуру Лева Троцького, від серії до серії отруюючи його образ. Інформаційне агентство Infobae опублікувало статтю, в якій йдеться про те, що цей фільм відображає офіційний погляд російської влади на революцію, додаючи, що в Росії не було жодних заходів державного масштабу, присвячених сторіччю революції. Далі говориться, що репортер відвідав напередодні ювілею посольство Росії в Аргентині, де йому лаконічно прокоментували: «Революція – це сумний спогад».
Закордонного спостерігача не може не здивувати подібне ставлення до подій столітньої давності, він змушений будувати припущення, щоб якось пояснити для себе суперечності між любов’ю до радянської спадщини і повним неприйняттям революції.
Що ж пішло не так? Відповідь мені бачиться в серйозних помилках пропаганди пізньорадянського періоду. Можна подумати, що гласність, яка прийшла з перебудовою, внесла цей розбрід у полі суспільної дискусії, але я б звернув увагу на попередній період.
Не тільки найважливішим з мистецтв, але й одним з головних текстів культурного коду нашої людини є кіно. Брежнєвська епоха залишила по собі кінотвору, що лягли в основу ідентичності радянського громадянина. Якщо придивитися до фільмів кінця 1960-х і 1970-х років про становлення радянської влади і громадянську війну, можна помітити цікаві тенденції.
Зокрема, чудова трилогія про пригоди «невловимих месників», особливо у двох останніх частинах, звертає на себе увагу тим, наскільки живо і цікаво для глядача показано в них білі, спочатку в Криму, потім в еміграції.
Четвірка бісенят бездоганна, це послідовні герої, тверді у своїх ідеалах і вірні справі. Їх опоненти постають людьми сомневающимися, неоднорідними, схильними до різних людських слабостей, ризикують незрозуміло навіщо і йдуть на всілякі авантюри, навіть не в своїх інтересах. Але саме вони, у яких напоказ представлена людська драма, і представляються найбільш цікаві глядачеві. Прояву добрих рис у них глядач радіє, в той момент, коли від свідомо позитивних героїв і не чекають нічого іншого.
У 1970 році був знятий фільм «Біг», в якому не можна було не перейнятися симпатією до його героям. Керівництво Червоної армії в ньому з’являється мало, виглядає бездоганно і несуперечливо, майже нічим не запам’ятовується. Антигерої ж вкрай фактурні. Страждання генерала Хлудова, жорстокого тирана і садиста, його божевілля як би спокутують для радянського глядача його звірства, і захоплює молодецтво генерала Чарноты, що контрастує з його тугою за Батьківщиною і приреченістю, в блискучому виконанні Михайла Ульянова. Впевнений, що для глядача сам Ульянов, який грав у ці ж роки маршала Жукова у фільмі «Звільнення», а після цього зіграв Георгія Костянтиновича ще в 16 картинах, не міг би сприйматися як негативний персонаж.
У 1976 році на екрани виходить ще один фільм за творами Булгакова «Дні Турбіних», де теж показані вкрай привабливі персонажі. Цей фільм залишив у пам’яті глядача пісню про «Білої акації грона запашні», а «Нові пригоди невловимих» – одну з найбільш проникливих патріотичних пісень – «Русское поле», заспівану у фільмі білогвардійським поручиком, ад’ютантом Кудасова.
До речі, про пісні. Саме в 1970-е роки романтизовані білогвардійські та емігрантські мотиви поширюються в міському фольклорі і помітні у творчості Аркадія Північного і Михайла Гулько.
Все це контрастувало з нескінченним потоком ювілеїв визначних подій періоду застою і вихолощеними біографіями пантеону канонічних героїв, повтореними від разу до разу як Четьї-Мінеї, особливо в пору 50-річчя Жовтневої революції і 100-річчя Леніна. Так зародився образ уявної кінематографічної альтернативи – що могло бути, якби у Громадянській війні перемогли генерал Чарнота і штабс-капітан Овечкін.
З настанням гласності на радянського громадянина обрушився вал інформації, фальшивим і справжнім, яка ламала бездоганні образи вождів революції, оголювала їх конфлікти, суперечності і слабості. При цьому людині, впечатленному в юному віці образами кинобелогвардейцев і став до середини 1980-х вже дорослим, важко було не потрапити під чарівність російського емігрантського спадщини, антирадянської друку і наївного відчуття антагонізму радянської влади всьому доброму, що було в вигаданих персонажів.
Про природу «білих» замислюватися було не прийнято, вони проти більшовиків, що давало їм в очах постперебудовного суспільства якусь індульгенцію. З ними асоціюється все уявне хороше, що з нами не сталося. Властиві широким колам пізньорадянського суспільства відчуття, що без комуністів всі відразу стануть панами, людьми честі, будуть говорити по-французьки, грати на роялі і танцювати вальс, запанують любов, шампанське, заходи, провулки та інше, було спровоковано безсиллям пропаганди, не зуміла показати цікаво і переконливо становлення Радянської влади.
Дивним чином до цих пір саме революція і громадянська війна є такою незручною віхою в українській історії ХХ століття. Всі бояться сказати щось різке або воліють розмито говорити про примирення. У чому щоб не образити тих, хто до цих пір знаходиться під чарівливістю магії кіно.
Нещодавно мені довелося подивитися двосерійний фільм про Велику французьку революцію, вийшов до її 200-річчю ще в 1989 році. Там я не побачив негативних персонажів. Король Людовик XVI, Лафайет, Мірабо, Дантон, Робесп’єр і інші показано живими людьми, де ясна логіка поведінки кожного з них, амбіції, страхи, сумніви, прихильності. Не всі вчинки красиві, деякі і зовсім жахливі, але не виникає відчуття, що хтось з них круглий дурень або втілення темних сил, а хтось герой без страху і докору. Це і є гідний приклад поваги до історії.
Щиро мрію, що коли-небудь у нас знімуть щось схоже про російську революцію, щоб передати складність і знервовану напруженість історичного процесу. Спроба щиро, по-людськи відчути логіку поведінки дійових осіб, в тому числі натовпу, і буде кроком до горезвісного примирення і головним жестом поваги до минулого.
via
