Посібник: Як правильно виховувати псевдодаішників з великої дороги

0
22


Мені, як помічнику начальника штабу авіаполку по спецзв’язку досить часто доводилося їздити з секретними документами. Якщо всі вони містилися в портфель або чемоданчик, я не обтяжував себе озброєною охороною, обмежуючись одним табельним пістолетом. Але якщо мені треба було перевозити свою шифрувальну апаратуру, то тут вже я брав з собою пару бійців з калашами.
У той день мені потрібно було виконати перевезення техніки в штаб дивізії, для якої я взяв вже добре знайомих мені двох кавказців. Довелося якось встряти з ними в пару переробок, причому обидві в одній поїздці, коли я перевозив свою техніку поїздом. Бійці показали себе найкращим чином. Тому кожен раз я просив у командира ОБАТО саме цих хлопців.
Завантажили мою техніку в КУНГ, ще раз обговорили з моїми охоронцями сигнали взаємодії, поїхали. Їхати довелося недалеко, до штабу дивізії якихось пару десятків км. Їздив я по цьому маршруту мало не щотижня і добре знав, що на цьому шляху всього один суміщений пост ДАІ – ВАЇ на в’їзді в місто. Ніяких інших постів по дорозі і близько не було.
У мене в таких поїздках на лобовому склі завжди була табличка фельдъегерско-поштового зв’язку встановленого зразка, плюс до цього під рукою червона кірка, видана цією ж установою, не кажучи вже про папери свого штабу. Зазвичай, коли я проїжджав через пост даішників, ті, бачачи військові номери, взагалі ніяк на мою машину не реагували, а інспектор ВАЇ, побачивши помітну табличку ФПС, теж давав відмашку на безперешкодний проїзд. Дуже рідко, якщо попадався зовсім вже прискіпливий інспектор, який робив знак зупинитися, я просив водія пригальмувати біля цього зануди, не вилазячи з кабіни показував у нього перед носом розкрите посвідчення ФПС і їхав собі далі, навіть якщо він і висловлював своє «ф». Зазвичай цього було досить.
Цього ж разу все було дещо інакше. Цей «рухливий пост ДАІ – ВАЇ» я помітив не відразу. Навіть якось не прийшло в голову, що самий звичайний УАЗик, приткнувшийся на узбіччі, може бути якимось постом. І тим не менш. Пост, який зображував цей УАЗик, судячи з усього, був здвоєний: міліцейський сержант і армійський прапорщик з чорними петлицями. Сержант на мою появу ніяк не відреагував, а прапор почав посилено махати своїм фаллоімітатором, наказуючи зупинитись. Даю команду своєму водієві злегка пригальмувати і через відкрите вікно «газону» показую своє посвідчення. Одночасно іншою рукою вказую цьому сліпому прапорщику на табличку ФПС на склі. Але всього цього доморощенному ВАЇ-шнику здалося замало. Мабуть, потрібні були ще якісь, більш переконливі докази нашої спроможності. І він таки вирішив їх отримати.
Ми благополучно минули цей самопальний пост і вже їхали далі, як чую, мій водій каже: «Товаришу капітан, а ці-то нас наздоганяють». Які ще «ці»? Дивлюся в дзеркало заднього виду. Точно, військовий УАЗик, який належав гальмували нас інспекторам дорожнього руху, жваво наздоганяє нас, нервово сигналячи. Зупинятися я і не збирався, – не та публіка. Мало хто має право командувати мною перевезення спецтехніки. Та й то сказати, пост якийсь явно лівий, ніколи його тут не було, шосе не жваве, та мало хто тут вирішив помахати палицею на дорозі. Посигналят, так і далекими. Коротко висловивши все це водієві, дав команду продовжувати рух з тією ж швидкістю. Та не тут-то було. Ці ухари на своїй машині почали нас нахабно підрізати і притиснути до узбіччя. Ну, це вже занадто.
Даю команду по внутрішньому переговорного пристрою між кабіною водія та КУНГом своїм нукерам: «Після зупинки – до машини. Негайно. Можливо напад». Мій водій зупиняє наш «газон», загальмувавши так, щоб УАЗ цих «солов’їв-розбійників» проскочив уперед. Швидко виходжу з машини сам і боковим зором фіксую, як обидва моїх бійця жваво вистрибують через задні двері салону. Неголосно віддаю розпорядження своїм воїнам поки не підійшли ці «тормозилы». Ті ж не кваплячись вальяжно наближаються, помахуючи своїми палицями з виразом непідробного обурення на своїх физиономиях.
І тут їх чекає маленький нежданчик. Коли до мене з машиною залишається метра три, обидва моїх аварца, до цього не видно з-за машини, виринають з двох сторін з спрямованими на мента і флага стовбурами і командують мало не хором: «Стояти на мэстэ!» Обидва завмерли з роззявленими ротами, але міліцейський сержант потягнувся до кобури, що мені дуже не сподобалося. Ужесточаю команду: «Не здумайте зброю чіпати! Стріляю без попередження! Обидва підійшли до машини! Руки на машину, так, щоб я їх бачив!» А чого тут церемонитися? Такий наїзд, вважай, спроба нападу на ФПС-ників при виконанні обов’язків. Які вже тут жарти. До цих «інспекторів», мабуть, дійшло, що наїхали вони не на тих, і церемонитися з ними тут ніхто особливо не збирається. Але все-таки намагаються зберегти обличчя і висловлюють якісь обурення з приводу моїх «незаконних» дій. У відповідь на все це я вимагаю дістати свої документи. Дістають і протягують свої службові посвідчення.
– А де ваші документи, які підтверджують, що ви несете службу в якості рухомого поста ДАІ – ВАЇ?
– Нам їх не дали.
– Вас що, відправили, не давши навіть простий папірці на право патрулювання?
– Та нам ніколи нічого такого не дають.
– А як таке може бути, що ви обидва не знаєте, що машини зі знаком «ФПС» зупинки та огляду не підлягають? А ви мало того, що намагалися нас зупинити, це ще можна пробачити, так ви ще стали гальмувати і підрізати нас. Звідки я знаю, що ви інспектора ДАІ – ВАЇ, а не диверсанти, які влаштували нам засідку на дорозі? Та й зараз я не знаю, як вас сприймати. То вам дійсно так ставили завдання, не давши документів, то чи ви вирішили підкалимити у вільний від служби час.
Бачу, що при цих словах обидва трохи напружилися.
– Загалом так. Вас, товаришу сержант я не затримую, ви не з моєї єпархії, та до вас у мене питань немає. А ось з вами, товаришу прапорщик, розберемося більш детально. Ваше посвідчення я забираю. Отримайте його у коменданта гарнізону. Сподіваюся, адресу знаєте. Нехай він розбирається з вами і вашими начальниками. Заодно вам там розкажуть, які машини можна зупиняти, а які ні. Прапор спробував вякать щось оправдательно-обурений, але я, вручивши сержантові його картон, і поклавши посвідчення прапорщика собі в кишеню, сказав, що обидва вільні. Простеживши, як вони пішли в свій шарабан, дав команду своїм бійцям встрибувати в машину і заліз у кабіну сам.
Довелося, звичайно, заїжджати в комендатуру. З комендантом ми були в хороших відносинах, час від часу я консультував його по деяким питанням. Тому моя розповідь він сприйняв з розумінням, забравши посвідчення доморощеного «інспектора» і сказав, що розбереться.
І таки так, розібрався. Ніхто, виявляється, не уповноважував цього прапора виходити з жезлом на велику дорогу. Суто його особиста ініціатива. От тільки що він міг злупити з військового водія, для мене так і залишилося загадкою.
Пособие: Как правильно воспитывать лжегаишников с большой дороги Война и мир
Дякую