К. Ворошилов — нарком оборони СРСР
Цікаве спогад про те, як майбутньому «першому маршалу» довелося в молодості поспілкуватися з князем-анархістом Кропоткіним.
Що тут цікаво? Що між двома співрозмовниками, при всьому величезному розходженні їх походження, виховання і т. д., було якесь схожість в тій ролі, яку відвела їм історія. Але якого вони в той момент ще не усвідомлювали. Почнемо з того, що саме слово «маршал» походить від двох давніх німецьких слів — marah — кінь і scale — слуга. Ну, а в слові «князь» пояснювати наявності «коня» і вже явно зайве. Тобто обидва вони, якщо вдивитися в суть їх звань, були «кінні воїни», вершники, командири кінноти. Один в майбутньому, інший — у минулому. А крім того, Петро Олексійович належав до княжої та царської династії Рюриковичів, яка правила Руською землею з давніх часів і до Смутного часу. А Климент Єфремович був майбутнім главою Радянської держави. Тобто обидва вони були з когорти правителів Росії — знову-таки, майбутнього і минулого. Про що ж був їхню розмову, якщо спробувати вникнути в його філософську суть? Вона виявиться досить смішний. Молодий революціонер нарікав князю-революціонеру за… зайвий радикалізм. Екстремізм, як тепер би сказали.
Втім, ось розповідь самого Ворошилова. У квітні-травні 1907 року в Лондоні проходив V з’їзд РСДРП. Климент Ворошилов згадував:
«У числі запрошених на з’їзд був і ідейний керівник російського анархізму князь Кропоткін. Він жваво цікавився ходом дебатів, допитливо придивлявся до його делегатам і ось одного разу, підійшовши до нас, виявив бажання зустрітися з нами, робітниками, у нього на квартирі за чашкою чаю. Це питання ми підняли на одному з наших фракційних нарад, запитували, як нам бути. Пам’ятаю, Володимир Ілліч з посмішкою напучував нас:
— А що ж тут поганого — попийте чайку з князем Кропоткіним, поговоріть з ним по душах. Не знаю, як вам, а йому, впевнений, буде велика користь.
І ось ми, група робітників — більшовиків, уральці, петроградцы, донбасівці, вісім — десять чоловік, пішли до Кропоткіна. Він зустрів нас привітно. На столі «під парами» стояв такий звичний і рідний російський самовар. Нас радо розсадила та пригощала чаєм не то дочка, не то родичка господаря — молода красива жінка.
Петро Кропоткін
Джеральд Келлі. Портрет Олександри («Сашка») Кропоткиной. (Це запам’яталася Ворошилову «молода красива жінка»)
Кропоткін, худорлявий, з борідкою клинцем, який дуже легкий і грайливий у своїх чобітках з високими підборами, допомагав їй. Нам ніяких питань не задавав. Ми теж мовчали. Пауза ставала незграбною. Хтось із нас запитав князя:
— Ось ви буваєте у нас на з’їзді кожен день і, як видно, глибоко цікавитеся нашою роботою, співчуваєте російської революції. Чому ж ви не приймаєте зараз активної участі в революційній діяльності?
Кропоткін, мило посміхаючись, спробував відбутися жартами:
— Роки мої вже не ті, і потім ви, напевно, знаєте, що я стою за свободу особистості: хочеш щось робити — роби, не хочеш — стій осторонь, ніхто і нікого не повинен примушувати. Людина сама несе за себе відповідальність.
Розмова зав’язалася, нам тільки цього й треба було. Ми стали засипати князя питаннями, прикладами, фактами.
— Людина справді сам вибирає, що йому робити, сам несе відповідальність за свої вчинки, — говорили ми.— Але як усе це узгоджується з практикою анархізму? Анархісти виступають проти організованих дій робітників, вчиняють грабежі та вбивства, під час страйків діють як штрейкбрехери.
Кропоткін ухилився від відповіді на це питання.
— Кожна людина має право діяти на свій розсуд: як хочу, так і веду.
— Ну, а якщо він грабіжник і злодій, вбив банківського службовця, забрав у нього гроші, залишив вдовою його дружину й сиротами своїх дітей, тоді як? — насідали ми.
Кропоткін скорботно зморщився і знизав плечима:
— Ну, що ж, ліс рубають — тріски летять.
Нам стало гранично ясно, що ми говоримо на різних мовах…»
Цікаво читати, звичайно, як більшовики «зрізали» князя Кропоткіна з більш поміркованих позицій… Хоча навряд чи князь Петро Олексійович припускав, що серед десятка молодих робітників-марксистів з ним розмовляє майбутній військовий міністр (нарком), маршал, а потім і глава Радянської держави…
Ну, а в наш час який висновок ми можемо зробити з цього маленького історичного епізоду?
Та дуже простий: більшовизм на Росію не з неба звалився.
Як, вважається, вся російська проза вийшла з гоголівської «Шинелі», так і большевизм вийшов з визвольного руху XIX століття, у якому «варились» марксисти, народники, анархісти… Був його законним дітищем (і, за великим рахунком, єдино можливим революційним дітищем, додамо). А навчений досвідом старий князь був, звичайно, абсолютно правий, коли говорив, що під час революції «ліс рубають — тріски летять», нікуди від цього не дітися.
І досить символічно, що нинішні українські декоммунизаторы вичистили з назв міст, сіл і вулиць України не тільки ім’я Ворошилова, але й ім’я його опонента 110-річної давності — Петра Олексійовича Кропоткіна…
Йосип Срібний. На V (Лондонському) з’їзді РСДРП в 1907 році. 1947. На картині молодий Ворошилов уважно слухає розмову в. І. Леніна, В. В. Сталіна і Максима Горького
Дякую
