Здається, флірт, метою якого є бажання привернути увагу потенційного партнера так чи інакше існував завжди. Але чи завжди він був таким, яким ми уявляємо його сьогодні? Чим суворіше були звичаї, тим складніше був таємний мову пристрасті. Вивчаємо, як спокушали один одного останні 150 років: від віял і мушок до квітів і спеціальних візитних карток.
Вже в Камасутрі, датується приблизно IV століттям, наведено кілька способів флірту. Один з них виглядає досить моторошним: чоловікові пропонується, якщо його кохана ще грає в ляльки, увійти до неї в довіру і варити для ляльки їжу з рожевих пелюсток.
Проте за кількістю знарядь для флірту всі рекорди б’є «галантний вік» і Вікторіанська епоха, час, коли розтискаються лещата колишніх століть, але страх перед самим сексом все ще присутній.
Адже раніше навіть такого слова, як «флірт» не існувало в загальновідомому розумінні. І хоча воно пішло від старофранцузької fleurette («квітка»), з романтичними образами квітів флірт ніяк не пов’язаний.
Слово «флірт» поширився разом з модою на віяла, коли одна англійська аристократка на очах у пристойною публіки початку проробляти дивні рухи: обмахивалась віялом, то ховала за ним особу, то несподівано його відкривала. Коли їй зробили зауваження, мовляв, непристойно так поводитися, шановна, вона скромно відповіла, що «робить флірт», тобто швидкі рухи (від англ. flirt — «швидко махати»).
У Росії слово «флірт» прижитися тоді не зміг, зате чудово прижилося саме вираження «махаться з ким-то».
Але просто взяти і визнати існування флірту було непросто. Для французів, де довгий час ідеалом жінки був так званий образ білої гуски (oie blanche, французький фразеологізм, що означає неискушенную, несведущую в питаннях статі дівчину), все, що пов’язано з фліртом, здавалося огидним і ганебним. Визнати, що звичаї прекрасних французьких дів натуральним чином змінюються, означало буквально плюнути в етикет знаті. Але звичаї все-таки змінювалися, що ж залишалося охоронців моральності? Шукати крайніх.
У 1905 році у Франції виходить робота «Світський етикет», в якій графиня де Крамар наполегливо звинувачує в існуванні і поширенні флірту в країні своїх сусідів, британців. Порівнюючи Франції з «безневинним садом», вона обзиває флірт «поганим підкинутим насінням», якому не можна дозволити розпуститися.
Така реакція була цілком логічною, враховуючи різницю у вихованні між британцями в вікторіанський період і французами в довге ХІХ століття.
У «Нарисах сучасній Англії» за 1890 рік прямо говориться, що дівчата і хлопці можуть спокійнісінько бачитися і спілкуватися між собою без усякого нагляду. Така вседозволеність дивувала французів, які найкращим способом зберегти жіночу чистоту вважали підтримку максимальної непоінформованості в питаннях статі.
Однак, як ні французи намагалися перекинути відповідальність за «развращающий моральність» флірт на британців, все було даремно. Адже Вікторіанська епоха просто розширила всі ті набори хитрощів, що з’явилися ще в «галантному» XVIII столітті в тій же Франції.
Висловити в ті часи хотілося багато, висловлювати прямо можна було… майже нічого. Значить, потрібен секретний мову? Умовний мову!
Ніколи ще віяло не був таким промовистим. Наприклад, якщо співрозмовник, який користується особливим розташуванням, просив віяло, то йому слід було подавати його верхнім кінцем, що означає не тільки симпатію, але й любов. Для вираження ж презирства, віяло подавався ручкою, тобто нижнім кінцем. Протягувати ж віяло відкритим було принизливо для самої жінки, так як це означало, що вона буквально напрошується на любов.
Щоб краще придивитися до можливих кавалерам, в віяла вставляли дзеркальця, які дозволяли спостерігати за цим об’єктом, розташованим ззаду або збоку, не повертаючи голови.
Мова віяла так широко розростався новими значеннями, що деякі рухи набували відразу декілька смислів, що було, звичайно, не дуже зручно для джентльменів-дешіфровщіков.
Тому в 1791 році в «Сатиричному віснику» письменником Миколою Страховим публікується окрема стаття, раскладывающая по поличках, що ж точно бажають донести дами тим чи іншим рухом.
Ну і як не згадати про мову мушок, ще більш цікавому, чемязык віяла.
Якщо ще в XV столітті родимки приймалися за диявольські відмітини, і їх власницям цілком загрожувало спалення на вогнищі, то вже через пару століть колесо історії повернулося. Вже в XVIII столітті широко поширилася легенда про те, що обличчя Венери було прикрашене родимкою.
Мода на родимки поширилася на Європу зі Сходу: там вони повідомляли про пристрасність натури. Арабська приказка так і говорила: «Жіноче обличчя без родимки що світанок без сонця».
Європейським дамам штучні відмітини служили відразу для декількох цілей: по-перше, їх можна було використовувати на тих частинах особи, де шкіра найбільш спотворена слідами від віспи, не щадила навіть знаті. По-друге, мушкою, що притягає увагу, жінки намагалися донести те, про що не можна було говорити вголос.
Тому деякі мушки мали не просто круглу форму, а вирізували у вигляді хитромудрих фігур-символів. Наприклад, мушка у вигляді півмісяця означала пропозицію нічного побачення, а маленька чорна карета, наклеєна на обличчя, могла давати згоду на сумісну втечу.
Але більшість мушок все ж були круглими і розміщувалися на різних частинах особи. Наприклад, згідно з французьким «кодексу», мушка носа повинна була застерегти про те, що про їх симпатії провідали, мушка над правим оком повідомляла, що дама по-справжньому рада майбутнього побачення, над лівим ж казала, що майбутня розлука дійсно засмутить її.
Але і тут виникало безліч непорозумінь. По-перше, наскільки індивідуалізоване таке послання. Хоча і збереглася історія про офіційною фаворитки Людовіка XV, відомої як Маркіза де Помпадур, яка нібито спокійно могла фліртувати відразу з декількома кавалерами, вчасно змінюючи місце мушок на обличчі в залежності від того, яке послання вона хотіла передати кожному. Але все ж подібна поведінка було досить ризикованим у зв’язку з тим, що до пані була прикута увага не тільки їхніх залицяльників, але і прозорливих великосвітських панів.
По-друге, знову питання трактування. Крім того, що трактування мушок були різні, в тій же Франції та Росії дещо змінювалися з часом навіть усередині країн, все ускладнювалося ще й тим, що мушка не могла завжди бути предметом флірту.
Іноді їх приклеювали, щоб повідомити публіці про якусь рису свого характеру, так би мовити, протранслировать те, як дама хотіла б, щоб її сприймали. В такому випадку та ж мушка біля ока повинна була повідомити про пристрасності її носіями, гурток тафти на лобі означав величність дами.
Таким чином зайва багатозначність знову позбавляла мову знаків всякого сенсу.
Зовсім інша справа — блохи.
Тут все було більш-менш ясно. Спеціальні коробочки-блошницы тоді вважалися цілком природною приналежністю і важливим елементом гардеробу, причому прикрашалися вони за всіма правилами благородного товариства, в хід йшли дорогоцінні метали і коштовні породи дерева.
А все для чого? Для того, щоб ловити і знешкоджувати бліх.
На балу або бенкеті дама, наблизившись до симпатичного їй кавалеру, могла зняти з його зачіски комаха, відправивши його в коробочку. На той час це дія виглядало вельми пікантно, і такий дивний тактильний контакт означав не що інше, як бажання стати трохи ближче.
Втім, що прилаштовували для флірту: у хід йшли капелюхи, олівці, книги і взагалі майже все, що можна було тримати на виду.
Про все це можна дізнатися зі спеціальних карток-листівок, на яких розписувалося, як і чим слід фліртувати, щоб мовчки донести потрібну послання.
На одній з колекцій таких листівок, що дійшли до сучасників, виданий повний інструктаж, як фліртувати з допомогою книги.
Для того, щоб висловити своє ставлення, книгу вертіли і крутили як тільки могли.
Наприклад, щоб повідомити таємного співрозмовникові про те, що за їх «діалогом» спостерігають, книгу прикладали до лівої щоки. Щоб закликати юну особу вступити в реальний діалог, книгу клали на коліно. Щоб повідомити, що ніякого флірту більше не бачити, потрібно було постаратися: для умовного розриву книжку належало стиснути між зубами.
Природно, така закодована форма вираження симпатії скоро вийшла з ужитку: деякі жестывыглядели надто дивними і складними для непомітного і невимушеного діалогу.
Однак ідея з картками-листівками продовжувала жити і приймати нові химерні форми. Тепер забезпеченим джентльменам дозволялося в досить простій формі висловити свою симпатію, причому навіть не до однієї, а одразу до кількох улюбленим жінкам.
Можна було зробити цілий набір листівок з різними фразами, які передбачають продовження знайомства. На таких листівках також друкувалося ім’я, а іноді ще й фотографія власника. Не потрібно було більше намагатися вивчити і розшифрувати таємне послання з допомогою якогось предмета: джентльмен просто вручав сподобалася незнайомці одну з найбільш підходящих за змістом карток-листівок.
Плюс така картка наочно демонструвала, що у її власника, швидше за все, водяться гроші, раз він може дозволити собі витрачатися на іменні листівки для флірту.
А що щодо знаменитого мови квітів, мета якого, як вважається, зашифрувати свої наміри і ставлення з допомогою певних кольорів? Наприклад, гіацинт за кількістю бутонів повинен був «призначити» день зустрічі, а дзвіночок за кількістю квіток навіть міг «уточнити» час побачення.
Взагалі, жоден таємний язик не був так романтизирован, як селах, або мова квітів. Прийнято вважати, що люди XIX століття були справжніми знавцями невловимого відмінності між білою і жовтою лілією.
Мова квітів існував і раніше і був особливо поширений на Сході, однак саме в XIX столітті він зміг розвинутися до значних масштабів, чому сприяло 2 причини.
По-перше, саме в ту епоху стався технологічний прогрес у галузі виробництва архітектурного скла. Це дозволило знаті споруджувати оранжереї, здатні вмістити в себе абсолютно будь-які види рослин.
А так як вугілля і праця були тоді досить дешевими, аристократія могла опалювати критий сад і підтримувати необхідну температуру цілий рік, а також використовувати найману персонал для турботи про екзотичні рослини, які потребували ретельного догляду.
По-друге, все та ж гостра необхідність виразити приховані почуття. Зовнішні благопристойність і пуританська модель наполегливо диктували надмірну вибірковість як у мові, так і жестах, змушує не показувати природні наміри.
Вже 1810 році французькі видавці кинулися випускати квіткові словники. Проте, щоб скласти повний комплімент з квітів, потрібно було дуже потрудитися. Адже різні квіти вимагали різного — і достатньої кількості часу на вирощування, а за деякими необхідно було вирушати за межі країни. Тому вже на початку ХІХ століття використання мови квітів помітно йде на спад.
Зате з мови квітів «виростає» новий, більш економічний і простий спосіб стати ближче. Модний в XIX столітті гра світських салонів Європи і Росії так і називалася «Флірт квітів», прототип сучасної «рольової гри».
Однак в якості «ролей» тут виступали емоційні стани (наприклад, романтична закоханість, ревнощі тощо), в яких належало перебувати учасникам. Ці стани описувалися короткими фразами типу «Ти прекрасна! Моє серце боляче тобою!», «Я полюбив Вас з першого погляду, але Ви розчарували мене. Даю Вам ще одну спробу» і т. п.
Кожен з гостей отримував картинку з зображенням і назвою того квітки, роль якого він буде виконувати в цей вечір. Значення кольорів наводилися в таблиці. Окремо існувала ще таємна «таблиця відповідностей «Ти і я», яка наказувала, хто з ким повинен стати парою (наприклад, троянда–мімоза, конвалія–волошка).
Таким чином, те, що вважається фліртом зараз, раніше не викликало б нічого, крім відкритого обурення. Чим вільніше ставали правила поведінки між статями, тим швидше відпадала необхідність у зашифрованому поведінці. Не виключено, що епоха додатків для побачень змінить громадську свідомість так, що скоро флірт стане здаватися атавізмом.
