Їх син помер 27 років тому. Але в один прекрасний день у двері подзвонили…

0
84

У них немає ні однієї фотографії втрьох: камера в руках у Андрія, то у мами, то у папи. Чегемские водоспади, Ельбрус, нальчикський парк. В обнімку, зимовий південне сонце в очі… Буденне щастя, до якого вони йшли 27 років. Порізно. Три самотності, знову знайшли один одного на планеті, де тільки втрачають…

Я входжу в цей будинок, який став притулком дива, і бачу всіх трьох так, як і повинно бути. Андрій підпирає спиною одвірок — йому так легше стояти, мама Алла метушиться з чаєм, тато Слава ледь помітний на екрані монітора. Ми — в Нальчику, він — в ізраїльському місті Беер-Шеві. Ми розмовляємо, він мовчить, лише зрідка то закурюючи, то зітхаючи. «Я з сином тепер назавжди і вже нікуди не подінуся», — простягається до нас через космос голос батька… Та я думаю, о Боже, скільки ж їм ще доведеться надолужувати!
Свічка за упокій
15 грудня 1985 р. — Алла ніколи не забуде цей день. І цю трикляту піч у хаті, яку треба було топити, колоти дрова, коли Славіка не було поруч. А вона на 7-му місяці, вагітність була важка, двічі лежала в лікарні. Алла взялася за сокиру, змахнула і… Передчасні пологи.
Вона — у триденному забутті. Їй навіть не показали немовляти, не дали понюхати його верхівку, прикласти до грудей. Приходив Славік напідпитку, але вона його вигнала. Доктор сказав, що хлопчик помер. Додому її забирала мама, зі Славою вони розлучилися.
— Я довго мучилася, що не побачила сина, що не показали, що все так раптово і дико закінчилося… Були думки, що, може, це помилка, трясла рідних, шукала свідків. А потім пішла в церкву і поставила свічку за упокій.
Зі Славою вони знову зійшлися. Іноді вечорами вона немає-немає і звучала: «А синочку зараз було б вже 2… Вже 3… 4…» «Не терзайся, не изводись!» — відповідав чоловік. Батьки Слави емігрували в Ізраїль. Він з’їздив їх провідати — і завів розмову про еміграцію.
Поки збирали документи, в Беєр-Шеві злягла з інсультом мати, і одночасно в Нальчику захворіли Аллины люди похилого віку. Він не міг кинути своїх, вона — своїх. Так і розійшлися…
— До мене, звичайно, іноді потім доходили чутки. Говорили, що самотній, що здає здоров’я… Але для мене це вже був пройдений шматок життя.
Вона вийшла заміж. Розлучилася. Поховала батьків і всіх, одного за іншим, родичів: залишився на руках один хворий брат, з яким ділила крихітну квартирку. «Яке особисте життя!» — махнула на себе рукою. Все скінчилося.
«М’ясорубка»
110 чоловік, сім ізольованих груп, «здорових там не було, м’ясорубка». У Андрія — ДЦП, із-за чого його відразу з пологового будинку віддали в казенне установа. Що він запам’ятав? Операцію на ногах у 7 років, після якої не було ніякої реабілітації, і вони так і залишилися — скорчені.
Новорічні ранки, коли на своїх кволих ніжках виходив на сцену; запах дитбудинківських щів; пагони, коли вилазили з хлопцями прямо з вікна і тижнями кочували по Кабарде; нянька, одна на групу з 24 пацанів, що спить з відкритими очима…
Директор дитбудинку, що забороняє писати листа за адресою мами, що зберігся в картці із пологового будинку. Самі ці листи, повертаються відправнику одне за іншим, — це вже потім він дізнався, що той будиночок знесено…
Він часто уявляв її, маму: який у неї характер, голос, запах, колір волосся… Про тата навіть не мріяв.
Він пам’ятає, як хотів комп’ютер для себе, заробив консультантом в магазині техніки і купив. І як обрубало його мрії на самостійне життя детдомовское начальство, якому невигідно було давати сироті квартиру: «Хочеш жити сам? Так кому ти потрібен? Тебе вб’ють, як тільки вийдеш! Пенсію на руки не дамо!»
І ще запам’ятав, як на 26-му році його перевели в установу закритого типу, психоневрологічний інтернат, поставивши діагноз «недієздатний». Так їм було простіше.
У дитбудинку його назвали Андрієм. Прізвище залишилася мамина — Гузєв. Він пручався. До нього тяглися люди: до його блакитним очам, душі, не приховує образ, і вірі: «У цьому житті все ще може бути!» Хлопець підняв шум, залучав місцеву пресу: «б намилили шию міністру та директору інтернату».
З боями, але дали дозвіл пожити в сім’ї опікунів — великий родині бакинських адвентистів сьомого дня, які часто відвідували Андрія в дитбудинку.
І як тільки він вирвався на свободу, зробив те, про що давно мріяв, — написав лист в «Жди меня». Казенні стіни, жорстокі люди — ніщо не вбило в ньому віри, надії, любові.
Дзвінок з Москви пролунав через тиждень. «Ми її знайшли». Тут, у Нальчику, всі ці роки вони жили пліч-о-пліч…
У той же день дзвінок пролунав і в квартирі Алли.
— Я довго не вірила. Але, коли мені подзвонив вже сам Андрій і ми сорок хвилин просто мовчали трубки і ревли, потім я сказала: «Їду!» — хоча на годиннику було 10 вечора. А він сказав: «Почекай хоча б до завтра!», і завтра я вже летіла до нього, серце підказувало, що це він, мені досить було подивитися в його очі, такі ж блакитні, як у мене і у Слави…
Ось вже 4 місяці вони разом, в маленькій Аллиной квартирці, де Андрію відгороджений куточок за ширмою, щоб він міг займатися: читати дні безперервно все, що не встиг в дитячому будинку, — «Капітанську дочку» і «Біле ікло».
Зняли недієздатність і опіку через суд. Знайшли на сайті знайомств анкету батька, закрійника шкір із сонячної країни. Здзвонилися. Він був щасливий: у 58 років години його життя були заведені заново… У грудні прилітав в Нальчик.
— І вже в аеропорту, уткнувшись в його комір, я зрозуміла, що Слава приїхав не просто так, не тільки до сина — але і до мене…
— А я так отетерів, що ось тепер у мене є ще й батько, що в той момент навіть не зміг підняти рук, щоб його обійняти…
— По божому промислу все повернулося на круги своя, ми знову там, звідки починали, — оживає монітор, і з Беер-Шеви доноситься голос Слави. — Бог дав нам цю дитину, і це стеля щастя! Тепер наші долі знову з’єдналися — вже до кінця…
Вони збирають документи — через пару місяців сім’я відлітає — відтепер і назавжди — в Ізраїль, де Слава вже знайшов лікарів для Андрія. Вони полетять над дитячим будинком та інтернатом, «пекла», звідки Андрій дивом вийшов людиною.
Над пологовим будинком, де понівечили не одну долю. Над маленькою квартирою, в якій ось уже 4 місяці б’ються два сполучених серця.
І над засніженим вічним Ельбрусом, «щоб вже на новій землі в чоботах-скороходах надолужувати пропущену життя». У них ще є час.
(с)