Якщо ви вважаєте, що у вас найгірша і найважча робота на світі, повірте мені на слово, ви помиляєтеся..
Пропоную вам дізнатися про те, як живуть представники однієї з найнебезпечніших професій в світі — шахтарі.
Читаємо далі про непросте життя українських шахтарів Донбасу.
Але, є й інша Україна, від якої гидливо відвертаються київсько-львівські нац-естети, від якої по шкірі біжать мурашки. Так, це темна, не фасадна сторона. Це діти підземелля, каторжники за фактом народження — шахтарі.
Це Донбас на фотографіях Олександра Чекменьова. Страшно і безпросвітно…
Я оселився в місті Торез. У старій квартирі панельної п’ятиповерхівки не було навіть центрального опалення. У багатьох в кімнатах стояли звичайні печі з листового заліза, які топилися дровами чи здобутою в шахтах вугіллям. Труби жестяні цих печей стирчали з більшості почорнілих від сажі вікон багатоповерхівок. Холодну воду давали немов за розкладом – приблизно 2 години вранці і 2 години ввечері, гарячої ж не було зовсім. Я пам’ятаю, що спати мені доводилося одягненим поруч з піччю – настільки було холодно в тій квартирі.
Мої гроші закінчилися швидко, тому щоранку, прокинувшись, я брів кілька кілометрів по засніженому степу до нелегальній шахті, на якій мене знали і визнавали своїм. Там можна було поснідати і пообідати, була вечеря і гарячий чай в надлишку. Я вже не дивувався своїм положенням, умовами, в яких мені довелося прожити тривалий час в шахтарському регіоні. Мене все влаштовувало – я до всього звик. Тільки одне не переставало дивувати: я не міг зрозуміти, усвідомити, чому ті люди, які обігрівають цілу державу, не можуть обігріти свої оселі.
Була неділя. У будинку, зовні схожому на старий сарай, кипіло веселощі – відзначали день народження господині цієї хати. Шахтерке Любані виповнилося сорок дев’ять років. Пізньої ночі веселощі було в самому розпалі, народ пив, танцював, гуляв, як умів. У якийсь момент серед цього свята хлопець, який спав на ліжку в стороні від усіх, мовчки піднявся, одягнувся в робочий одяг і попрямував до виходу. Взувши чоботи біля порога, він накинув на плечі фуфайку, взяв каску, коногонку і вийшов з дому. Мене вразила ця сцена, і я запитав Любаню, куди він подався? «Так у свою шахту за вуглинкою, куди ж ще?» – відповіла вона. «Так адже ніч на дворі!» – дивувався я. Неабияк п’яна, втомлена іменинниця подивилася на мене з посмішкою і тихо промовила: «Під землею завжди ніч. У будь-який час доби».
Була неділя. У будинку, зовні схожому на старий сарай, кипіло веселощі – відзначали день народження господині цієї хати. Шахтерке Любані виповнилося сорок дев’ять років. Пізньої ночі веселощі було в самому розпалі, народ пив, танцював, гуляв, як умів. У якийсь момент серед цього свята хлопець, який спав на ліжку в стороні від усіх, мовчки піднявся, одягнувся в робочий одяг і попрямував до виходу. Взувши чоботи біля порога, він накинув на плечі фуфайку, взяв каску, коногонку і вийшов з дому. Мене вразила ця сцена, і я запитав Любаню, куди він подався? «Так у свою шахту за вуглинкою, куди ж ще?» – відповіла вона. «Так адже ніч на дворі!» – дивувався я. Неабияк п’яна, втомлена іменинниця подивилася на мене з посмішкою і тихо промовила: «Під землею завжди ніч. У будь-який час доби».
Звідси