Зараз – не сталінські часи. І всупереч страху деяких, #Росія зовсім не прагне до них повернутися. Навіть якщо здається, що наші нинішні керманичі хочуть саме такого повернення. Самі їх дії говорять
інше.
Ось авторитетну думку, з яким складно посперечатися: «у нас — не сталінські часи! #Сталін був дуже грубий, занадто м’ясник: він не розумів, що для страху і покірності зовсім не потрібно так багато крові, так багато жахів. А потрібна всього лише методичність. Зараз це з успіхом розуміють. Щоб люди боялися сказати і дохнути — досить навіть кількох прикладів задушення, але — методичних, але — неотвратных, але — до кінця».
Набрані курсивом слова повинні були прозвучати рівне
років тому. Але в підсумку дещо затрималися з виходом у світ. Тому що їх автора, письменника Олександра Солженіцина, як раз 45 років тому заарештували, звинуватили в зраді Батьківщині і… замість того, щоб посадити, судити, заслати – позбавили громадянства і вислали з #СРСР.
Архіви свідчать, що на такому ось м’якому варіанті наполіг тодішній голова КДБ СРСР Юрій #Андропов. Він сильно ризикував за мірками тих років, адже за арешт і заслання письменника висловилась більшість членів Політбюро ЦК КПРС, в числі яких був і генсек Леонід #Брежнєв. Але глава держбезпеки їх переграв всіх.
Через роки цю висилку назвуть трагічною помилкою. А Солженіцина, який успішно і комфортно пережив Радянський Союз, приветят нові російські влади. Включаючи і Володимира #Путіна.
Але повернемося до заголовному фото, на якому Олександр Солженіцин дає одне з перших своїх інтерв’ю пресі після висилки, в домі якому оселилась його Генріха Бьолля. Видворення відомого письменника з СРСР, якщо вдуматися, виявилося подарунком йому. Формально адже його могли засудити за изменнической статті 64 КК РРФСР, відправити в табір, де всесвітньо відомий дисидент, швидше за все, тихо помер би.
Сказати, що радянські вожді злякалися можливої критики Заходу, було б великою натяжкою: з багатьма іншими майстрами слова тодішня влада не церемонилася. Та й думка потенційного противника нітрохи не цікавило Політбюро. В економічному плані теж нічого не змінилося б – до січня 1974 року Поправка Джексона — Веніка, що обмежує торгівлю США з країнами, які порушують права людини, вже пройшла Палату представників і Сенат, її вступ у силу було лише питанням часу. А різні ембарго у відношенні СРСР діяли і раніше.
Знову ж таки, як трибуна і борця Олександр Солженіцин приніс набагато більше шкоди радянському строю, ніж в якості n-го за рахунком в’язня совісті, тим більше покійного. І як голова КДБ Юрій Андропов не міг цього не розуміти. Але вважав за краще зіграти в свою гру, вкрай ризиковану. Причому її пов’язують з нібито існувала стратегією могутнього чекіста з акуратного переформатування Радянського Союзу в ліберальну демократію західного штибу.
Але була вона в дійсності, або існувала тільки в головах у адептів радянського ладу? І чим же була висилка Солженіцина в дійсності – тонким розрахунком, трагічною помилкою або простим збігом обставин?
