Роки становлення радянської влади стали для мільйонів людей роками поневірянь і потреби. По країні курсували армії жебраків і безпритульних. Залишилися сиротами діти опинилися в найбільш тяжкому становищі. Не мали елементарних прав, вони були змушені шукати собі притулок і їжу будь-якими засобами: від відвертого криміналу до виконання жалісних пісень.
Обкладинка платівки Ю. Запольської «Пісні безпритульних».
НЕП породив особливий культурний феномен — фольклор маленьких волоцюг.
В 60-е опинилася на Заході радянська співачка Юля Запольська, в анотації до платівку «Пісні безпритульних», згадувала:
«На вулиці Арбат, де я жила в Москві, міські служби укладали асфальт. Навколо стояли чани для його розігріву, які місцеві безпритульні використовували як свої оселі. Ці замурзані, одягнені в лахміття хлопці снували всюди, немов маленькі звірята, і на кожному розі вони співали свої тужливі пісні, акомпануючи самі собі двома ложками».
Під час перепису 1926 року безпритульні називали себе в анкетах просто «злодіями», але часто і «жебраками співаками» або «жебраками музикантами».
— В основному життя безпритульних протікає на базарах, вокзалах, в дешевих чайних і взагалі в місцях, де торгують, їдять, збирається багато народу. Там і вкрасти легше, і випросити, — констатує Ст. Авдєєв в повісті «Льонька Охнарь». — Перед двома по-міському одягненими пасажирами, які очікують пересадки, стояв хлопчисько-безпритульний. Голова його була до того брудна, що злиплі від мастил і пилу волосся навіть на погляд здавалися жорсткими. Одягнений оголец був рваний мішок: в прорізі стирчали руки, знизу — ноги, чорні, в цыпках, поцятковані якимись ліловими смугами. Щекастое, брудне і засмагле обличчя лоснилось.
— Дайте гривеник, — жваво спитав він. — Чи пошамать. А я вам за це буду.
— Ну, ну, — добродушно відгукнувся пасажир з подвійним підборіддям, у збитої від спеки на потилицю капелюсі й розхристаному плащі. Скла його пенсне сліпуче сяяли в променях сонця, над верхньою повною губою виступили крапельки поту.
Його товариш нудьгуючи мовчав.
Оголец дістав з рванины дві розфарбовані дерев’яні ложки, спритно заклав їх між пальцями, хвацько відставив брудну босу ногу й голосно, якимсь хриплим, завывающим голосом заспівав:
Ех, молода дівчинонько
Народила дитинку,
На ноги поставила.
Красти змусила.
Навколо зібрався натовп, багато посміхалися…
Закінчивши спів, оголец сховав ложки, простягнув вимазану руку. Пасажир з подвійним підборіддям в пенсне лише ліниво посміхнувся і обняв ще далі на потилицю капелюх. Його товариш — чорнявий, худенький, в жовтих крагах — кинув співакові срібну монету.
Безпритульний, піднявши кинутий кимось палаючий недопалок, затягнувся. Підбіг до випещеної жінці в шовковій тальме і з щегольским шкіряним баульчиком, весело, вимогливо попросив:
— Пульни на горілку!
Пасажирка гидливо оминула його. Безпритульний швидко засунув два пальці за воріт мішковини і потім, тримаючи їх пучкою, погрозливо крикнув:
— Не даси? Зараз тифозну воша кину. У-У, буржуйка толстопузая!
І, махнувши рукою в її бік, розтиснув пальці.
Жінка вискнула, відскочила, стала злякано обтрушуватись.
Оголец довго, вміло вилаявся, зробив непристойний жест рукою і, безтурботно, по-горобиного запрыгав по перону, зіскочив униз на рейки. Назустріч йому з-під товарного складу вилізли троє таких же брудних, обірваних безпритульних; компанією, всі разом, вони вирушили в бік селища за залізничними шляхами.
Відомий вчений Ф. Ст. Лур’є в матеріалі «Від безпритульності та хуліганства — до блатний субкультури», посилаючись на працю Маро «Безпритульні. Соціологія. Побут. Практика роботи» (1925), відзначає наступні факти:
…Звичайний тернистий шлях безпритульного — сирітство, втрата батька, відсутність впливу матері, перше легке злочин і отримання певної кваліфікації у в’язниці, ставить його на рейки правопорушення, за яким він часом котиться за інерцією. У безпритульних багато пісень — картинок реального побуту, з докладним описом всіх діючих осіб і мотивів їхніх вчинків. Одних на злочин штовхала любов:
Я як шуліка метався по світу,
Для тебе все видобуток шукав,
Крадіжкою, грабежем займався,
А тепер за ґрати потрапив.
Інших — кокаїн або сп’яніння. Часто описується можлива загибель героя, і найчастіше до цього підводить байдужість суспільства. Про це пісня «Співайте ви, клавіші, співайте».
Був час, коли я хотів
Руку допомоги вашої знайти
Але тепер вже душа зачерствіла,
І вирішив я піти урковать.
«У величезній більшості пісень, навіть несподівано для збирали їх, переважає мінорний тон, глибока смуток, а іноді і повний песимізм. Насправді ж тон життя, загальне забарвлення вигляду безпритульного і правопорушника далеко не така. У ній є і хвацькість і завзяття, своєрідний гумор і інший раз і оптимізм…В художній творчості… біль душі концентрується, знаходить собі вихід у гірких докорах людям, через яких страждаю“ і яким „всім чужий“» (Маро).
…Класична пісня безпритульних, з красивим і глибоким зображенням гіркоти сирітства, від якої віє безвихідною тугою і смутком, хоча у ній і немає реальних рис — це пісня.
А в саду при долині
Там співає соловей
А я бідний на чужині
Забутий від людей
Забутий і покинутий
З молодих юних років,
Я залишився сиротою
Щастя-долі мені немає…
Ще одна пісня, малює картину змін життя дитини і виходу його на дорогу, яка привела до в’язниці. Співав її, як зазначав збирач, «хлопчик років 13-14, легко збудливий, легко лютішає, кидає у співрозмовника абияк, часто б’ється дошкою, яка служить узголів’ям ліжка в нічліжці. Дуже хворобливий вигляд, кокаинист, завзятий картяр».
Пісня співається на мотив «Мій багаття в тумані світить…»
Коли мені було років 12,
Коли помер мій батько,
Не став я матері боятися
І став великий руки негідник.
По квартирах став я шлятися,
І став горілочку любити.
Я навчився красти
І пішов по тюрмах жити.
В перший термін сидів трохи:
Чотири місяці всього.
Коли я вийшов на волю,
Я не боявся нічого…
З «вуличної естрадою» в образі жебраків, «циган з ведмедями», «сліпих музикантів», старорежимних шарманщиків і безпритульних влади намагалися боротися не менш завзято, ніж з «блатними» піснями і циганщина в робочих клубах.
Ноти однієї з найвідоміших пісень часів Непу.
У середині 20-х журнал «Цирк» навіть запровадив рубрику «Закутки естради».
«Пливе пелена густого тютюнового диму, та в ній пливуть зім’яті, склонившиеся над кружками пінливого пива особи.
Ніч в пивниці. Глибока ніч.
…З вулиці в пивбар входить хлопчина і, пробравшись між столиками, дереться на замінюють естраду пивні ящики. Тут він як у себе вдома.
В руках горіхова палиця, на голові зарості непокірних житніх, намагаються закрити сміливий лоб волосся й здивовано блискучі очі. Все єство хлопчика здається просоченим запалом, ніби життя для нього ланцюг несподіваних зіткнень.
Хлопчика дізналися:
— Морквина прийшов!
Всі навколо нього одразу пожвавішало. Приятелі підморгували один одному, пріщелківая мовою:
— Ну ж, ну, Морквина, качай!
Морквина відкашлявся і, зберігаючи гідність, підкликав до себе послужливого гітариста.
Коли настала тиша, він заспівав:
Коли стануть мене дерти,
Згадаю милим словом мати
Адже У мене немає батька
Лянца…
І дав сигнал слухачам:
Дрица-а-ца-ца
Несамовито ляскаючи по кришок столиків, притоптывая ногами, телефонуючи пляшками і чарками, гаркнув раптово в один голос зал:
Пливе тихо п’ятий номер
У вагона хтось помер
Тягнуть за ніс мерця
Знову приголомшуючий приспів:
Лянца дрица-а-ца-ца
Полетіли мідяки.
Зал вимагав виконання якоїсь „Морквини“. Торкнувши, як годиться справжнім співакам, рукою горло, хлопчина завів густо замішану на похабних натяках історію про те, як куховарка купувала морквину. Куплети супроводжувалися жестикуляцією, губи спотворювалися причмокиваниями.
Співав він більше години.
Стрілка на засиженном мухами циферблаті подползала вже до жирної двійці. Офіціанти з працею випроваджували осіли на ноги відвідувачів.
Хлопчина скотився до виходу…»
Історія російського шансону
Кравчинський Максим Едуардович
