ПАРТИЗАНСЬКИЙ І ПІДПІЛЬНИЙ РУХ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

0
73


Народна війна в формі партизанського і підпільного руху в тилу німецьких військ в умовах жорстокого окупаційного режиму в роки Великої Вітчизняної війни.
Це було явище, за своїм розмахом та ефективності виявилося несподіваним як для керівництва власної країни, так і для противника. В СРСР не було ні завчасно розробленій концепції партизанської і підпільної боротьби, ні підготовлених до її відання кадрів. Згідно радянської передвоєнної доктрині, у разі агресії ворога належало розгромити в ході рішучого контрнаступу на його власній території. Багато воєначальники, які займалися питанням взаємодії регулярних військ з партизанами, в 1930-х рр. були необгрунтовано репресовані, а приховані бази, які створювалися в західних районах СРСР для організації в разі війни партизанського руху, ліквідовані.
Німецьке командування передбачало вірогідність опору радянських людей на окупованої вермахтом території, але лише в незначному, обмеженому масштабі. Проте вже через тиждень після початку операції «Барбаросса» воно почало усвідомлювати, що для вирішення «проблеми упокорення тилового району» одних охоронних дивізій буде недостатньо і доведеться знімати з фронту бойові дивізії.
У Берліні покладали надії на те, що посиленням терору вдасться в зародку задушити рух Опору на окупованих радянських земях. Начальник штабу верховного головнокомандування вермахту генерал-фельдмаршал В. Кейтель 16 вересня 1941 р. видав наказ, згідно з яким за замах на одного німця пропонувалося брати в заручники і знищувати способом, усиливавшим «страхітливе вплив», від 50 до 100 чоловіків та жінок з числа місцевих жителів. Одночасно загарбники, які використовували метод «батога і пряника», ретельно приховували свої злодійські задуми перетворення території СРСР в колонію «Третього рейху» та масового знищення його населення і вели пропаганду того, що Німеччина веде війну проти СРСР нібито у «визвольних цілях» (див. Окупаційний режим).
На деяких громадян ця пропаганда здобула свою дію.
До поч. 1942 р. більш 60,4 тис. осіб надійшло на службу до окупантів як поліцаїв, сільських старост, дрібних чиновників німецької адміністрації. Від їх рук загинуло багато радянських патріотів. На початку окупації можливості для опору ворогові були вкрай незначні — у людей просто не було зброї. До того ж більшість опинилася під ігом загарбників населення становили жінки, діти, підлітки і старі чоловіки, які за віком не підлягали призову в армію. Щоб вижити, вони змушені були підкоритися окупантам і їх поплічникам. Частина населення вступала в створювалися комуністами в містах та селищах підпільні організації або, роздобувши зброю, йшли в партизани, прагнучи продовжити боротьбу проти нелюдського нацистського «нового порядку». Суттєву роль у розвитку опору грало людей бажання захистити своїх рідних від звірств окупантів або помститися загарбникам за закатованих і вбитих. Спонукальні мотиви були різні, але партизанська війна незабаром перетворилася на реальний факт, який став сильно турбувати німецьке командування. Важливу роль в організації партизанського і підпільного руху зіграла директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. радянським і партійним організаціям прифронтових областей, а також постанова ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. про розгортання боротьби в тилу ворога. Однак ці документи були секретними, їх зміст знав лише вузьке коло партійних і радянських працівників, які перебували головним чином у тилу. Основна маса населення окупованих територій про них не здогадувалася. У своїх вчинках і поведінці вони керувалися насамперед усвідомленням особистої відповідальності за захист від іноземних загарбників своїх будинків, міст, сіл і країни в цілому.
У липні 1941 р. Ставка Верховного Головнокомандування, Генеральний лінії партизанських формувань зіграли радянські військовослужбовці, які опинилися при відступі в оточенні, але уникли полону. У 1941 р. їх чисельність серед партизан Ленінградської області становила 18 %, Орловської області — 10 %, в Литві — 22 %, в Білорусі — 10 %. Вони привносили в партизанські загони дисципліну, знання зброї і бойової техніки. Під час Московської битви партизани фактично дезорганізували постачання німецької групи армій «Центр», руйнуючи в її тилу ділянки залізниць, мости і влаштовуючи завали на залізничних коліях. У січні-лютому 1942 р. партизани Смоленської області звільнили в тилу групи армій «Центр» 40 сіл, де грали радянські війська. Вони відбили у противника Дорогобуж і об’єдналися з частинами Червоної Армії, які здійснили рейд у тил німецьких військ. У ході цього рейду від ворога було звільнено близько 10 тис. км2.
Німецьке командування було вимушене кинути проти них 7 дивізій. У Московській битві партизани взаємодіяли зі спецзагонами НКВС, які теж активно діяли в тилу противника, громлячи його гарнізони, знищуючи техніку та особовий склад з’єднань вермахту. 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР). Цей штаб очолив видатний державний і політичний діяч П. К. Понаморенко, заступниками якого були затверджені представники Генерального штабу та НКВС. ЦШПР, підкоряючись Ставкою, здійснювала загальне керівництво партизанським рухом, працював в тісному контакті з Генеральним штабом, військовими радами фронтів і армій, керівниками партійних органів республік і областей. Він виконував широке коло завдань по організації, плануванню і керівництву бойовими діями партизанів, налагодженню зв’язків з підпіллям і партизанськими формуваннями, їх матеріального забезпечення з Великої землі, підготовці кадрів і фахівців, організації розвідки.
У діючих фронтах з аналогічними функціями були створені республіканські і обласні партизанські штаби, які в оперативному відношенні підпорядковувалися ЦШПР, а в арміях — оперативні групи цих штабів. Їх начальники були включені до складу військових рад фронтів і армій. Діяльність штабів партизанського руху і викликаний розгромом німців під Москвою патріотичне піднесення серед населення окупованих районів справили великий вплив на зростання опору в тилу ворога і ефективність партизанських дій. З травня 1942 р. почалося зростання чисельності партизанських загонів і груп.
Якщо в травні 1942 р. в тилу ворога діяло 500 партизанських загонів, які включали в себе 72 тис. чоловік, то до середини листопада 1942 р. налічувалося вже 1770 загонів, в яких билися 125 тис. партизанів, а до поч. 1944 р. їх чисельність подвоїлася і склала 250 тис. осіб. Мова в даному випадку йде лише про тих партизанів, з якими підтримував зв’язок ЦШПР. Чисельність партизанів особливо швидко почала зростати в 1944 р., коли йшла боротьба за повне звільнення країни від загарбників. Всього за роки війни в тилу ворога діяло понад 6 тис. партизанських загонів, у яких нараховувалося 1 млн осіб.
Діяльність партизан була багатогранною. Вони руйнували комунікації противника, здійснювали глибокі рейди в його тил, забезпечували радянське командування цінними розвідувальними даними і т. д. найбільшою в 1943 р. була проведена партизанами операція «Рейкова війна». В її ході було підірвано 215 тис. рейок, що склало 1342 км одноколійного залізничного шляху. Лише в Білорусі було пущено під укіс 836 ешелонів і 3 бронепоїзди. Деякі залізничні магістралі були виведені з ладу, що створило чимало проблем німецьким військам.
Свідченням сили і розмаху народної війни були партизанські краї — великі території, відвойовані у окупантів і утримувані партизанами в Ленінградської, Калінінської, Смоленської та Курської областях, в Білорусії, на півночі України, в Криму і т. д.
Влітку 1943 р. партизани стали повними господарями на одній шостій (понад 200 тис. км2) всій окупованій території. Тут працювали й боролися в ім’я перемоги над ворогом ок. 4 млн осіб. Ці краї обмежували смуги відходу ворога, утруднювали маневр і перегрупування його військ, резервів, баз постачання і командних пунктів. Партизани чимало зробили, щоб перешкодити масовому викрадення радянських людей на примусові роботи в Німеччину. В кін. 1943нач. 1944 рр. до 40 % насильно вивезених загарбниками громадян звільнялося партизанами і Червоною Армією, яка наступала
Великий розмах у ворожому тилу отримало і підпільний рух. Його учасники розповсюджували серед населення газети і листівки, які отримували з-за лінії фронту або видавали самі, забезпечували партизан розвідувальними даними, забезпечували їх медикаментами, знищували найбільш жорстоких представників німецької адміністрації і зрадників, займалися організацією диверсій на захоплених німцями промислових підприємствах і т. д. Масовий саботаж населенням заходів окупаційної влади, дії збройних партизанських формувань та підпільних організацій — все це перетворило окуповану територію в арену жорстокої битви з загарбниками.
Партизанський і підпільний рух мав велике військове, економічне і політичне значення. Партизанський рух приймалося до уваги при підготовці радянським командуванням стратегічних операцій. Партизанським з’єднанням у цьому випадку ставилися конкретні бойові завдання. За час війни партизани відволікли на себе до 10 % діяли проти СРСР німецьких військ. Ними було пущено під укіс 20 тис. військових ешелонів, підірвано 120 бронепоїздів, виведено з ладу 17 тис. паровозів і 171 тис. вагонів, підірвано 12 тис. мостів на залізницях і шосейних дорогах, знищено і захоплено 65 тис. автомашин. Разом з радянськими партизанами і підпільниками на тимчасово окупованій території СРСР билися тисячі іноземних громадян — словаки, поляки, угорці, болгари, іспанці, югослави та ін.
У той же час в європейському русі Опору брали участь до 40 тис. радянських громадян, які опинилися за межами батьківщини. Тимчасово окупована радянська територія не стала для загарбників забезпеченим і спокійним тилом. Їх розрахунки змусити громадян СРСР покірно працювати на Німеччину не виправдалися. І в цьому була чимала заслуга партизанів і підпільників, високо оцінена державою. Понад 300 тис. партизанів були нагороджені орденами і медалями, 249 партизанам було присвоєно звання Герой Радянського Союзу, а двоє керівників партизанського руху — С. А. Ковпак і А. Ф. Федоров були удостоєні цього високого звання двічі.
Історичні джерела:
Всенародний партизанський рух в Білорусії в роки Великої Вітчизняної війни (червень 1941 — липень 1944). Документи і матеріали. Т. 1-2. Кн. 1. Мінськ, 1967-73;
Партійним і радянським організаціям прифронтових областей. З директиви Раднаркому Союзу РСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р., в кн.: КПРС про Збройних Силах Радянського Союзу. Документи. 1917-1968. М., 1969, С. 299-301.
Автор статті: Кульків Е. Н.